Колись, дасть Бог, бабусею я стану.
По паспорту. Та тiльки не в душi.
Волосся буде кольору сметани, 
По вечорам писатиму вiршi.

В руках, можливо, буде не та сила,
Та буде проблиск мудростi в очах.
Ще буду, як i зараз, я щаслива,
Бо буде безлiч спогадiв в роках.

Ще зморшками обличчя буде вкрите,
Не буду я соромитись цього,
Бо дiд мiй буде зморшки тi любити,
А я завжди любитиму його.

В своїх онуках вiчнiсть я побачу,
Вони залiчуть найстрашнiшi рани.
Я буду мудра, я усiх пробачу...
Колись, дасть Бог, бабусею я стану.

Світлана Фоменко Света Фоменко, 2018 рік